Під час дослідження архівних та краєзнавчих матеріалів з історії металургії Кам’янського вдалось знайти кілька сюжетних ліній, за мотивами яких можна зняти європейсько-придніпровську версію Санта-Барбари або екранізувати українскьку версію книги про підприємців Атлант розправив плечи.
Місто та підприємство достатньо добре вивчені істориками та краєзнавцями. Вони не окуповані російськими військами. Тут пам’ятають про батька-засновника заводу і навіть встановили його погруддя. Проте також є те, що досі було приховано.
Почнемо з цитування статті про машинобудівний відділ виставки у Нижньому Новгороді. Її автор Максим Горький, який наприкінці XIX століття, до того як стати одним з головних рупорів радянської влади, працював журналістом. В одному з газетних очерків він засвідчив домінування іноземців та іноземних інвестицій в тогочасній промисловості Російської Імперії. Далі мовою оригіналу.
“Прежде всего машинный отдел поражает отсутствием в нём русских фамилий – факт, уже не однажды отмеченный печатью. Производителями русских машин и работниками на поприще этой отрасли русского труда являются французы, англичане, немцы и затем поляки. Русские же фамилии совершенно незаметны в массе таких, как Лильпоп, Бромлей, Поле, Орицнер и Гампер, Лист, Борман и Шведе, Пфор, Реппган и так далее”
Джерело: газета “Нижегородский листок”, серпень 1896 року
Автор жаліється, що іноземні капітали призводять до появи іноземних керівників, які наймають іноземних інженерів. Ба більше, вони навіть друк рекламних листівок замовляли в європейських типографіях.
Журнал Метал разом з подкастом Мейканемо підготували чергову серівю проєкту Мейканемо.Історія. І вона підтверджує тезу про домінування іноземних інвестицій в промисловості Російської Імперії ХІХ століття. Тут буде багато імен, сплетіння інвестицій з багатьох європейських країн, династичні браки, католицький костел у центрі українського індустріального міста та дещо пов’язане з алмазами!
Цей випуск про Кам’янське! Та металургійний комбінат Камет-Сталь, який вже кілька років є частиною Групи Метінвест, яка є партнером цього випуску.
Як і у сюжеті про Кривий Ріг, тут буде багато цікавої інформації про інші промислові міста та містечка Донбасу та Придніпров’я, цікаві співпадіння та доведені зв’язки, які мали вплив на історію українського гірничо-металургійного комплексу.
Згідно з радянською міфологією, Кам’янське – це велике індустріальне місто, де народився генсек КПРС Леонід Брежнєв та навчався перший президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Мільйони тонн чавуну та сталі, багато диму та комуністичні п’ятирічки, що виконуються достроково.
Але трохи більше століття тому тут, на березі величної української річки Дніпро, були козацькі землі, а більшість населення вело неквапливе сільське життя.
Все змінилося за останні десять років ХІХ століття. Велике будівництво, сотні іноземців, той самий дим, чавун, сталь, прокат.
Це все наслідки появи металургійного заводу, який за лічені роки став найбільшим у Російській Імперії та майже за 130 років історії змінив величезну кількість назв.
Глибока історія та перше підприємство у Кам’янському
Сьогодні Кам’янське відоме, як місто металургів. Тут працюють металургійний комбінат та два коксохіми, що входять до складу Групи Метінвест. Місцеву економіку доповнюють потужні машинобудівельні та хімічні підприємства.
Але жодне з них не було першим заводом у Кам’янському. Місцеві краєзнавці згадують, що у травні 1884 році на території сучасного міста з’явився шпалопросичувальний завод. Він розташувався на березі Дніпра поруч із залізничною станцією Тритузна, яка була частиною Кам’янської гілки Катерининської залізниці (про залізницю розповідала Тетяна Водотика).
Сьогодні важко знайти більш-менш чіткий опис заводу, інформацію про його засновників та власників. Скоріше за все, це було державне підприємство, що забезпечувало потреби державної залізниці. І працювало воно у Кам’янському близько 8 років.
“В 1892 г. принадлежащая Екатерининской ж. дор. земля, на Каменской пристани была отдана в аренду на 30 лет Южно-Русскому Днепровскому О-ву, а шпалопропиточный завод был перенесен за счет означенного О-ва на Кайдакскую пристань”
Джерело: путівник «По Екатерининской железной дороге», 1903 р.
Щоб закрити історію першого підприємства міста скажемо, що Кайдакська пристань – це територія сучасного міста Дніпро. У 1930 роки обладнання шпалопросичувального заводу було перенесено вдруге – до Новомосковська (сучасний Самар). Де він і працював мінімум до початку 2000-х років.
Але нас цікавить згадка “Южно-Русского Днепровского Общества”, з якого і почалася металургійна ера Кам’янського.
Історія Кам’янського: металургійний завод + іноземні інвестори
Скоріше за все, у путівнику «По Екатерининской железной дороге» пропущене одне слово. В ньому йдеться про “Южно-Русское Днепровское металлургическое общество”. Воно і було засновником того самого металургійного заводу, який змінив не лише економічний ландшафт Імперії, але й фізичний ландшафт узбережжя Дніпра. Бо під час будівництва великого підприємства та супутньої інфраструктури фактично зникло все, що там існувало раніше.
Сучасне Кам’янське створене на території кількох козацьких сіл. Найбільшими з них були Романкове, Карнаухівка, Тритузне та Кам’янське.
Ще у першій половині ХV століття відомий французький дослідник Гійом де Боплан згадував про існування на берегах Дніпра Романівського кургану. Тут був укріплений перевалочний пункт запорозьких козаків. Також вони збиралися на військові ради – знакове місце для України. Цей курган зберігся до наших часів та занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Але повернемося до кінця ХІХ століття та часів індустріалізації цієї частини Придніпров’я.
Історія сучасної Камет-Сталі розпочинається далеко від Кам’янського – у Варшаві існувало “Товариство Варшавського сталеливарного заводу”. Одним з його акціонерів була найбільша на той час польська промислова група “Лільпоп, Рау та Левенштейн” або Лівенстайн. Саме одне з цих прізвищ – Лільпоп – згадував Максим Горькій у статті про промислову виставку.
Наприкінці ХІХ століття холдинг мав 14 підприємств на території Польського королівства та Російської Імперії.
Попри явні успіхи у машинобудуванні, вони не змогли ефективно розвивати варшавський металургійний завод. Вітчизняні історичні джерела переповідають, що підприємство опинилося на межі банкрутства через неефективність. Але у німецьких та польських текстах можна знайти інше пояснення – погіршення показників відбулося через зміни у торговій політиці Російської Імперії.
У будь-якому випадку в травні 1886 року акціонери вирішили створити нову компанію з метою перенесення обладнання з Варшави на Донбас. Для цього поляки об’єдналися з бельгійською компанією Cockerill та французами з “Криворізького товариства залізних руд”. Про останню компанію ми багато розповідали у серії про Кривий Ріг.
Українські джерела також згадують про наявність у новому товаристві частки німецьких акціонерів. Капітал новоствореного “Южно-русского Днепровского металлургического общества” розподілилися таким чином:
- бельгійці (40%);
- польсько-німецькі інвестори (33%);
- французи (27%).
Судячи з інформації в іноземних джерелах, малий інтерес до німецьких акціонерів ЮРДМО не є справедливим.
Схоже, що саме німці були найбільш активними лобістами релокації заводу з Варшави на територію сучасної України. І можливо, залучили частину інших партнерів. Зокрема команді авторів та редакторів Мейканемо.Історія вдалося встановити, що перемовини з російським урядом вели німці: промисловець та банкір Вільгельм Елліс Рау з Майнцу та його зять Роберт Зюрмонт (або Сурмонт). Рау був співвласником заводу у Варшаві. Зюрмонт представляв інтереси іншої впливової бізнес-родини з німецького Аахена.
Звідки у цій історії взялася бельгійська компанія Cockerill? Далі починається та сама Санта-Барбара, про яку згадано на самому початку.
Дядько Вільгельма Рау – також Вільгельм Рау – впродовж десятиліть був представником та бізнес партнером Джона Коккериля саме у Польщі. Мати Роберта Зюрмонта була донькою іншого брата Коккериль – Джеймса. Але це лише верхівка айсбергу.
Існувала дуже складна та широка мережа браків між представниками роду Рау та інших промислових сімей Європи. Щоб розібратися з нею, мабуть, потрібен окремий подкаст.
Якщо коротко, то схоже бельгійці НЕ мали можливості НЕ стати бізнес-партнерами німців в українському проєкті під назвою будівництво “Чавуноплавильного та рейкопрокатного заводу”.
Для цього у селянської громади Кам’янського була придбана ділянку землі на березі Дніпра. Ранньою весною 1887 року розпочалося будівництво. Базою для нового підприємства стало обладнання “Варшавського сталеливарного заводу” та новітні бельгійські та німецькі агрегати.
У Варшаві на згадку про завод лише залишилася вулиці Стальова, тобто Сталева.
Ігнатій Ясюкович або роль особистості
Можливо, саме через домінуючу роль німців Рау та Зюрмонта у перемовинах, першим керівником товариства призначили також німця – Вільгельма Бассона. Але до середини 1888 року акціонери зрозуміли, що він не в змозі завершити будівництво. Гроші почали закінчуватися. Заводу, який ще не почав працювати, загрожувало банкрутство.
Тому було ухвалене рішення терміново замінити керівника. Вибір акціонерів пав на Ігнатія Ясюковича, який на той момент вже мав величезний авторитет в бізнес-середовищі імперії.
Це етнічний поляк, який народився у Ковно (нині Каунас), отримав першу освіту у Вільно (нині Вільнюс). Обидва міста тоді входили у склад Російської Імперії. Наразі – незалежна Литва.
І саме він став людиною, яка фактично створила завод і місто такими, якими вони були на початку ХХ століття.
На момент отримання пропозиції від акціонерів “Южно-Русского Днепровского металлургического общества” Ігнатій Ясюкович мав колосальний досвід управління різноманітними промисловими підприємствами.
Він погодився очолити нове підприємство за умови надання надзвичайних повноважень у фінансових, торгових, технічних та кадрових питаннях. Лише після цього, 1 вересня 1888 року прийняв пост директора-розпордяника. А у жовтні того ж року разом із сім’єю приїхав у Кам’янське.
Щоб осягнути масштаб його авторитету, згадаємо, що саме під ім’я Ясюковича Міжнародний комерційний банк Петербурга відкрив кредит в сумі 500 тисяч рублів на завершення будівництва заводу. Ставка банкірів зіграла!
Вже на початку 1889 року на підприємстві була введена в дію перша доменна піч. За кілька років воно стало найбільшим металургійним підприємством Імперії, яким керував фактичний іноземець.
Хтось може сказати, що Ясюкович був підданим Російської Імперії, а не іноземцем. Формально це так. Більше того, у ті часи навіть Варшава, з якої перевезли обладнання, була частиною тогочасної росії. Але судячи з наявних даних та історичної спадщини, пан директор та його дії сильно відрізнялися від російських бізнес-звичаїв та підходів того часу.
Крім того, можна знайти цікаві тогочасні свідчення про завод та його керівника.
Наприклад, відомий російський вчений-металург Міхаіл Павлов у своїй книзі «Спогади металурга» серед особливостей менеджменту Ігнатія Ясюковича згадував, що той за десятки років “не прийняв туди жодного російського інженера”. Через це автор мемуарів взагалі намагався там не бувати і не посилати на цей завод своїх студентів.
Проте він визнавав, що поляку Ясюковичу вдалося створити ефективне та прибуткове підприємство, яке за словами Павлова давало “наивысшие барыши”. Тобто прибутки на акцію.
Ясюкович був дотичний до керівництва та розвитку заводу впродовж 25 років.
З 1902 року він став членом правління акціонерного товариства і з того часу переважно жив у Петербурзі, хоча ще керував металургійним заводом у Кам`янському. У 1902 році він також став засновником і президентом синдикату «Продамет», який контролював металургійну промисловість Південної Росії та Царства Польського.
Замість нього директором завода у Кам’янському був призначений Людвиг-Шимон Сигизмундович Гужевський. Він приїхав з Польщі ще у 1896 році під час будівництва заводу у Кам’янському. Тривалий час очолював прокатне виробництво.
1 липня 1914 року Ясюкович залишив посаду голови правління товариства. А менше ніж за два місяці 26 серпня 1914 року після тяжкої тривалої хвороби він помер у власному маєтку Кутне Варшавської губернії. Похований у родинному склепі в Ходові на території сучасної Польщі.
Вертикальна інтеграція та міжнародні M&A угоди на території України на початку ХХ століття
У статтях кам’янських краєзнавців зазвичай згадується лише пара “Кам’янське плюс металургійний завод”. Але ми майже випадково виявили факти, які є дуже цікавим з точки зору організації виробництва і бізнесу іноземних інвесторів. Та більш глибоко розкривають таланти тогочасних менеджерів.
На сайті “Марганець туристичний” є згадку про ЮРДМО. Марганець – це місто у Дніпропетровській області, де розробляються поклади марганцевих руд. Звідти до Кам’янського майже 100 кілометрів по прямій.
Як виявилося, у 1892 році біля села Городище (нині територія міста Марганець) «Южно-Русское Днепровское металлургическое общество» заклало рудник Городищенський із примітивною фабрикою для мокрого збагачення марганцевої руди. Вже на початку ХХ століття через Нікопольську марганцеву копальню проклали гілку другої Катерининської залізниці, яка з’єднала Кривий Ріг із Запоріжжям. Також була збудована залізнична станція Марганець. У 1907 р. почалися розробки нових ділянок, з будівництвом при них електромеханічних майстерень, електростанції, адміністративних будівель та житла постійних робітників. До наших днів збереглася будівля електростанції.
Більш ретельні пошуки інформації довели, що видобуток марганцевих руд – була не поодинока інвестиція іноземних інвесторів за межами Кам’янського. На початку ХХ століття воно володіло Анненськими, Кадієвськими, Лідієвськими та Максимівськими кам’яновугільними копями на Донбасі. Йому належали два заводи з виробництва цегли, Шмаківський та Ростковський залізні рудники Кривбасу.
А Ігнатія Ясюковича запросили консультантом під час будівництва Гданцівського металургійного заводу на території сучасного Кривого Рогу. Можливо це пояснюється наявністю французько-криворізьких акціонерів заводу у Дніпровському заводі.
Але завод у Кам’янському був не єдиним металургійним підприємством у портфелі ЮРДМО.
В 1898 році на Донбасі у містечку Алмазна, яке було передмістям Кадіївки (в радянські часи – Стаханов), бельгійські інвестори почали будувати металургійний завод. Його формальним власником було “Алмазне кам’яновугільне товариство”, яке також мало вугільні шахти та інші активи. Перший чавун отримали роком пізніше.
Директором-розпорядником Алмазного товариства був бельгійський інженер Ежен Марі Жозеф Понселе, якого на російський лад називали Євгеній Юльєвич Понселе.
У 1904 році “Южно-Днепровское металлургическое общество” викупило у бельгійських акціонерів компанію з Алмазної. Угода оцінювалася у 4,5 мільйони франків. На жаль, у наявних джерелах не уточнюється які саме це були франки – бельгійські, французькі або швейцарські. Але можна констатувати факт великого міжнародного M&A на теренах України, яке відбулося понад 120 років тому.
Що за назва така – Алмазна? Якщо не вдаватися в деталі, то вона пішла від залізничної станції, яку в ті часи називали “великим алмазом” місцевої залізниці.
У книзі «Горнопромышленный указатель Донецкого бассейна», що була видана у Харкові в 1901 році, перераховані інженери Алмазного рудника. Більшість прізвищ – іноземні: керуючий копями гірничий інженер Понселе. Служать: інженери Веркон, Мангольд (він також директор домених печей), Гонкар, Сут, Біде. Крім них згадується лише одне локальне прізвище – гірничий інженер Неклюдов.
Примітно, що 1904 році новий власник змінив назву Алмазнянського заводу на Кадіївський. Підприємство також отримало нового керівника. Ним став Іосиф Феліксович Кржижанівский. Судячи з імені – поляк.
В радянські часи Алмазна кілька разів змінювала свій адміністративний статус: то ставало частиною містечка Кадіївка, то отримувало адміністративну незалежність. Схожа доля була і у металургійного заводу. На початку ХХ століття на його території діяло три домених та 60 коксовий печей. Але під час другої світової війни частина основного обладнання була зруйнована або евакуйована на Урал. Підприємство стало доменним цехом Алчевського – тоді Комунарського – металургійного заводу. Лише у 1994-1995 роках було відновлено окремий Алмазнянський металургійний завод, який не пережив кризу 90-х та був ліквідований у 1999 році.
Соціальна сфера та релігія у Кам’янському
Коли місцеві краєзнавці розповідають про вплив Ігнатія Ясюковича на розвиток Кам’янського за межами металургійних технологій, то в першу чергу згадують про будівництво поруч із заводом двох поселень.
Для інженерно-технічного персоналу отримало назву Верхня колонія. Поселення для робітників – Нижня колонія. Вони склали єдиний архітектурний ансамбль заводського містечка.
« …на пагорбах розташована прекрасна колонія з будинками та віллами, готелем, церквою, костелом, парком, великими дуговими електричними ліхтарями, болю будівлею школи та будівлею палацу адміністрації. Всі вулиці справляють враження паркових алей. Густо засаджені деревами, широкі та прямі, вони здаються спадщиною давно минулого часу, хоча існують лише кілька років!»
Ян Замараєв, кореспондент журналу «Ojczyzna» (Варшава), 1898 рік
Громадські будівлі та житло у Верхній колонії будувалися за останнім словом житлово-комунальної техніки. Забудова заводського поселення відбувалася за єдиним планом. Тому дуже швидко цей район став центром перетворення села на справжнє місто.
Згодом громадські будівлі Кам’янського доповнилися Заводським клубом для інженерів та службовців Дніпровського заводу, Народною Аудиторією для робітників, річковим яхт-клубом та іншими закладами, які фінансувалися підприємством.
Якщо в 1888 році у Кам’янському проживало 2000 осіб, то станом на 1 січня 1913 року вже налічувалося 40407 жителів. З яких 346 – дворяне. А саме місто набуло неофіційного титулу «столиці південної металургії».
Окремо зазначимо, що за часів Ясюковича в Кам’янському була створена потужна соціальна сфера. Працівникам підприємства надавалась безкоштовна медична допомога у заводській лікарні, було збудовано багато об’єктів соціальної інфраструктури: дороги, заклади культури, проведено електрику.
Завдяки керівництву заводу, у місті було створено чоловічу та жіночу гімназії та заводське училище для дітей робітників.
Сьогодні промислові підприємства та холдингові компанії також піклуються про розвиток свого персоналу. Група Метінвест, яка є партнером цього випуску, навіть створила перший приватний технічний університет – Метінвест Політехніка.
Але, мабуть, найцікавіший спадок польської громади Кам’янського, яка займалася індустріалізацією Придніпров’я, – релігійні споруди.
У багатьох краєзнавчих джерелах можна знайти інформацію, що Ясюкович спочатку ініціював будівництво православного собору, а вже потім з дозволу царської влади – католицького костелу для потреб польської громади міста.
Суто хронологічно все так і відбувалося. Але ми знайшли більш детальний опис подій кінця ХІХ століття, коли у Кам’янському вирішили збудувати православний та католицький храми на честь Святого Миколая.
В 1891 році у Японії на майбутнього імператора Ніколая ІІ напав місцевий фанатик-терорист. Престолонаслідувач постраждав не дуже сильно, але ця подія набула розголосу в Росії.
Тому Ясюкович скористався нагодою і виступив з ініціативою побудувати два християнські храми на честь святого Миколая та, відповідно, царевича. На заводі було проведено збори, рішення яких надіслали міністрові внутрішніх справ Івану Дурново, який передав прохання імператорові Александру III.
Попри те, що ініціатива по обом культовим спорудам з’явиася одночасно, і що “добро” було отримане… справи йшли різними темпами. Православний собор з’явився лише за два роки – в 1893-му.
А от щодо католицького костелу, будівля якого досі є окрасою цього промислового міста, бюрократичний спротив працював на повну. На його подолання пішло чотири роки. Навіть попри наявність великої католицької громади та – говорячи сучасною мовою – краудфандингу, який організували заводські католики. Близько 600 людей на загальних зборах ухвалили рішення перерахувати 1% зарплати на будівництво костелу. За свідченнями одного з польських менеджерів, який в 1907 році мешкав у Кам’янському, загальна кількість польської парафії міста складала 9000 людей.
Перша служба у костелі відбулася 14 травня 1898 року.
Тоді нову будівлю за дорученням тираспольського єпископа Тираспольського Едуарда, барона фон дер Роппа провів ксьондз Хартман з Маріуполя.
“Кам’янський костел, побудований з так званої черкаської цегли в стилі, що нагадує готичний, має двоє різьблених дверей з натурального дубу, а всередині з такого ж дубу й у такому ж стилі олтарі: великий з розпятим Христом і два бокові – Святого Миколая та Святої Варвари. Під стиль олтарів припасовані: орган, амвон, конфесіонал, лави – все дубове, солідне, з позолотою, прегарне за смаком”, – так у день відкриття його описував кореспондент варшавського журналу KRAJ.
Жовтнева революція 1917 року на тривалий час поставила на паузу розвиток заводу та міста. Бойові дії, втрата ринків збуту та ліквідація Російської Імперії призвели до зупинки і активної консервації підприємства. 24 січня 1918 року відбулася націоналізація заводу.
Кількість персоналу скоротилася в рази. Лише на початку 1920 року у Кам’янському остаточно закріпилися більшовики. Але вони розуміли, що не зможуть забезпечити замовленнями всі металургійні підприємства Донбасу та Придніпров’я. Дніпровський завод попри гарний технічний стан та наявність кваліфікованого персоналу був серед головних кандидатів на виліт.
Лише завдяки наполегливості його працівників та особистим зв’язкам з найближчим оточенням Фелікса Дзержинського підприємство отримало кошти на відновлення повноцінної роботи. Мабуть, завдяки цьому, Дніпровський меткомбінат довгі роки носив його ім’я.
Потім була зупинка під час німецької окупації у Другій світовій війні з відновленням діяльності в 1943-му.
Сучасна історія Камет-сталі / ДМКД
Сучасна історія Камет-Сталі майже така сама буремна, як і 100 років тому. Комбінат – єдиний в Україні, яке повністю зупиняв випуск продукції у часи незалежності до повномасштабного російського вторгнення. У березні 2017 року підприємство, яке носило назву Дніпровський меткомбінат, законсервувавло виробництво через відсутність сировини та дефіцит обігових коштів.
Лише наприкінці липня того ж року вдалося відновити діяльність. З 2020 року – Дніпровський МК став частиною найбільшої української гірничо-металургійної Групи Метінвест.
Комбінат продовжує розвиватися, випускати нову продукцію, модернізувати виробничі потужності та експортувати металопрокат.
І це наочна демонстрація зв’язку з минулим. Історія, яка майже 140 років нерозривно пов’язує українську промисловість з Європою.
Приазов’я та Донбас. Туризм та пам’ятки
Телеграм-канал Журналу Метал – приєднуйтся!
FB-сторінка Журналу Метал – приєднуйтся!