Доволі розповсюдженою є думка, що на терени сучасної України індустріалізація прийшла разом із радянською владою. Але насправді все почалося ще у XVIII столітті, а у другій половині XIX століття процеси набули велетенських масштабів. Продовжуємо розповідати як і чому це відбувалося.
Readmetal.com – інформаційний партнер проєкту Мейканемо.Історія, що виходить на youtube-каналі Meykanemo.
У липні на каналі вийшов другий матеріал історичного циклу. Цього разу авторка Meykanemo Катерина Венжик поспілкувалася з людиною, яка вже багато років у ролі журналіста та краєзнавця цікавиться історією розвитку української промисловості. Гість проєкту наразі є військовослужбовцем, і він не зміг отримати дозвіл від керівництва на публічну участь у зйомках.
Readmetal.com розшифрував аудіозапис та відредагував текст для ясності.
Витоки української промисловості
Ми звикли, що на півдні та на сході України є великі підприємства. Але мало хто замислювався чому і завдяки кому вони там з’явилися. Люди віком старше 35-40 років виховувалися на радянських підручниках історії. В них розповідали про індустріалізацію та план ГОЕЛРО у 1930-ті, коли радянська влада будувала величезні промислові комплекси з електростанціями та заводами. Про велике відновлення Донбасу після Другої світової війни у 40-50-х роках. Про великі комсомольські будівництва, на які з’їжджалася молодь з усього СРСР у 70-х та 80-х.
Але важливо подивитися на те, що було раніше. Тоді виявиться, що практично всі великі підприємства Донбасу та Придніпров’я, які розбудовував Радянський Союз, були створені на місцях заводів, шахт, фабрик, які з’явилися до 1917 року, ще за часів Російської Імперії. І велика частка з них створювалися іноземцями за рахунок іноземних капіталів і на основі іноземних технологій, щоб переробляти надра: вугілля, залізну руду тощо.
Крім того, багато іноземців ще займалися торгівлею агропродукцією. Те, чим і тепер славиться Україна, український бізнес. Через порти Чорного і Азовського морів експортувалася величезна кількість збіжжя в різні регіони світу.
Хвилі іноземних інвестицій
Коли згадують про іноземні інвестиції в український бізнес до ХХ століття, то зазвичай обмежуються згадками про металургію, шахти і Джона Юза, який з’явився наприкінці ХІХ століття. Хоча насправді все почалося трошки раніше.
Можна виділити кілька хвиль іноземних інвестицій в підприємства, які розташовані на території сучасної України.
Перша була пов’язана із територіальними змінами наприкінці XVIII століття. Тоді Кримське ханство, яке контролювало узбережжя Чорного і Азовського морів фактично стало частиною Російською Імперії.
Тоді південь та схід сучасної України втратили статус прикордоння. Вони стали більш безпечними, але майже ніхто не хотів там оселятися та інвестувати. Тому російські імператори почали створювати пільгові умови для всіх, хто готовий туди переїхати, зокрема, для громадян європейських держав.
І вони їхали, обробляли землі, створювали бізнеси. В Одесі з’являлося багато грецьких торговців зерном. Це зазвичай був сімейний бізнес, який з часом еволюціонував. Є дослідження, що найбільш відомими були грецькі сім’ї Родоканакі, Ралі, Сканаві та інші
Хтось робив географічну експансію, створював величезні торгові компанії з філіями в Марселі, Лондоні та навіть у новому світі, в США. Хтось зароблені на торгівлі українським збіжжям гроші інвестував в інші галузі: виноробство, нерухомість і навіть машинобудування. Тому що для отримання вдалих врожаїв були потрібні певні технології.
В цьому контексті також можна згадати виноробню Шабо в Одеській області. Вона була заснована швейцарцями, а нині нею володіє грузинська родина. Там є дуже цікавий музей.
На Херсонщині найбільш відомою стала родина німців Фальц-Фейнів. Це прізвище відомо тим, хто, наприклад, був в парку Асканія-Нова, який був заснований цією родиною. Інший дуже цікавий факт – вважається, що найбільш талановитим підприємцем цієї родини була жінка – Софія Фальц-Фейн. Ця родина активно займались скотарством, мала отари овець, які давали велику кількість вовни. Її переробляли в сукно для армії. Також вони займалися переробкою м’яса та овочів у консерви.
Друга хвиля залучення великих іноземних капіталів в економіку півдня відбулася після поразки Російської Імперії в Кримській війні.
Однією з головних причин поразки була технологічна відсталість, відсутність залізниць. Через це було неможливо забезпечувати логістику армії, особливо в зимовий, осінній, весняний період. І після цього уряд вирішив, що потрібна індустріалізація.
Паралельно відбувалося розкріпачення, відома реформа 1861 року. Селяни отримали умовно вільний статус, коли за певних умов могли піти від свого поміщика. Таким чином з’являлася робоча сила.
На той момент вже було відомо і про поклади вугілля на Донбасі, і про поклади залізної роди в районі сучасного Кривого Рогу. Але в Росії не існувало ані потрібних технологій, ані досвіду створення великих промислових підприємств.
Щоб стимулювати і активізувати розвиток власної промисловості, Російська Імперія розробила і запровадила законодавство, яке дозволяло іноземцям інвестувати у заводи на Донеччині і в Придніпров’ї.
Саме тоді почали з’являтися величезні металургійні підприємства, найвідоміше з яких – металургійний завод Джона Юза або Джона Хьюза. Це валлієць, який створив на базі кількох невеличких селищ місто Юзівка, яке згодом стало Донецьком.
Імена інших іноземців, які долучалися до створення промислових міст та селищ, чомусь не були закарбовані в назвах міст та містечок. Але такі випадки є стосовно місцевих інженерів, металургів, підприємців. Наприклад, Алчевськ –створений навколо металургійного заводу, засновником якого був підприємець Олексій Алчевський, який мав проукраїнську позицію. На жаль, його життя закінчилося достатньо трагічно. І найбільшого розвитку його підприємство досягло вже після його смерті.
Ще є Єнакієве, Горлівка, Іловайськ, які також названі на честь учасників тієї хвилі індустріалізації – інженерів, землевласників, підприємців.
Іноземці з технологіями і грошима, які приїжджали і будували заводи, поступово навчали місцевих інженерів та менеджерів. Це твердження базується на статистичних даних про зменшення кількості іноземців, які працювали на заводах Донбасу і Придніпров’я. Особливо в топ-менеджменті, який займався технологічними процесами. Тому що в правліннях, в наглядових радах, все ж були присутні акціонери, які мали слідкувати за фінансовим результатом.
До речі акціонери розділялися на різні категорії. Від їхньої залученості в діяльність підприємства, залежав дохід. І найбільш успішним прикладом такого акціонера був Джон Юз. Тому що він був і керівником заводу, і володів дуже великим пакетом акцій. Тому він отримував дуже велику зарплату, бонуси. Крім того, за підсумками року мав можливість отримати ще дивіденди на свої акції.
Протиріччя
До 1917 року були потужні дискусії в тогочасної періодичній пресі на тему: чи варто дозволяти іноземцям виводити дивіденди або чи потрібно взагалі впускати в російську промисловість іноземний капітал?
Бо поява нових промислових центрів з великою кількістю вакансій, переміщувала туди трудовий капітал з сіл. Це не подобалося землевласникам.
Розвиток індустрії став основою соціального розвитку громад наприкінці XIX – на початку XX ст. Формувалися величезні промислові регіони, з великим населенням. Тоді побутові умови відрізнялися від сучасних: антисанітарія, швидке розповсюдження інфекцій, ризики для здоров’я. Іноземні інвестори були змушені займатися ще і соціальною сферою. Створювали медичні пункти, наймали лікарів, займалися освітою, щоб підвищити кваліфікацію персоналу.
З іншого боку, це мало і негативні наслідки. Людям, які були незадоволені російською царською владою, було легше проводити агітацію одночасно перед великою кількістю робітників. Наприклад, у книзі Даніеля Єргіна про розвиток нафтової промисловості розповідається, що Йосип Сталін активно проводив революційну агітацію проти власників нафтовидобувних підприємств в Баку.
Така сама історія була і в українських промислових регіонах. На металургійному заводі в Дніпрі, який був заснований іноземцями, проводив діяльність революціонер Григорій Петровський.
Які країни інвестували
Для широких мас це може стати відкриттям і здивуванням, але найбільшим інвестором у промисловість півдня і сходу України тоді була Бельгія. В ті часи це була дуже потужна індустріально-розвинена держава. А Донбас в медіа навіть називали ще одним регіоном Бельгії. Зокрема, Лисичанськ, до повномашстабного російського вторгнення був одним з найкращих зразків бельгійської архітектурної спадщини за межами цієї країни. За бельгійськими проєктами там були збудовані лікарні, навчальні заклади, підприємства – цілі вулиці та квартали.
Лисичанськ – це вугільна та хімічна промисловість. Крім того, бельгійці багато інвестували в металургію. ММК ім.Ілліча – це компанія Руський Провіданс. Були бельгійські інвестиції в Придніпров’ї, Єнакієво тощо.
Також великі частки іноземних інвестицій були за Францією, Німеччиною і Великою Британією. Точкові інвестиції та постачання технологій зафіксовані від Італії, США.
Можливо, це пояснювалося тим, що між Францією, Бельгією, Великою Британією, Німеччиною і Російською Імперією існували, сучасною мовою, міжурядові угоди, які дозволяли іноземним компаніям працювати в Російській імперії без створення дочірніх підприємств.
З цього випливає ще один цікавий факт. Цінні папери акціонерних товариств з Донбасу і Придніпров’я не котувалися на локальних біржах Києва, Харкова або Одеси. Вони були настільки висококласними, що котувалися на фондових біржах Брюсселя, Парижа, Берліна та Лондона.
На межі ХІХ та XX століть в Донбасі і Придніпров’ї функціонувало 15 металургійних заводів і 29 вугільних підприємств, в яких був зафіксований іноземний капітал.
Але варто відзначити цікавий факт на прикладі одного з батьків-засновників Краматорська. Це швейцарець Конрад Гампер, який отримав управлінський досвід у Польщі. Потім переїхав до Краматорська, заснував там потужний металургійний завод. Отримав російське підданство і помер в Російській імперії. І всюди зафіксовано, що він начебто росіянин. Складається враження, що людина асоціювала себе з Росією. Такий собі елемент пропаганди.
Але його поховали, у місті Сосновець Сілезького воєводства. Тобто у Польщі.
Галузі промисловості з іноземними інвестиціями
Одним з перших іноземних інвесторів і промисловців, який з’явився на території сучасного Донбасу є шотландець Карл Гаскойн. Він вважається фактичним засновником Луганська, який приїхав наприкінці 18 століття для розвитку збройної промисловості Російської Імперії. У Британській Імперії він мав досвід створення гармат певної конструкції, які захотіли виробляти росіяни. Їх не зупинило навіть те, що на батьківщині Гаскойн не досяг великих успіхів та заліз у борги.
Його запросили спочатку до Санкт-Петербургу, згодом він переїхав на територію сучасного Луганську. Заснував підприємство, яке стало Луганським патронним заводом.
У Луганську також працював німець Густав Гартман. Він створив завод з виробництва паровозів, який став одним з найбільших на території Російської Імперії. Сьогодні він відомий як Луганськтепловоз.
Були іноземні інвестиції у видобуток солі в районі Бахмуту.
У Слов’янську були підприємства з видобутку та переробки глини, з якою робили кахлі. Крім того, на Донбасі з вогнетривких глин робили цеглу для металургії. На початку 2000-х в Україні було близько двох десятків заводів вогнетривів, частина з яких була заснована у ХІХ столітті.
Згодом розвинулося машинобудування, мостобудування, тому що був власний метал, розвивалася транспортна інфраструктура, були потрібні металоконструкції.
Французи Вадони у Херсоні заснували першу верф, яка будувала залізні кораблі для російської царської армії. Їх збирали з напівфабрикатів зроблених на інших верфях. Але для Херсону того часу це був прорив.
У Кропивницькому (в радянські часи Кіровоград) за часів СРСР працювало потужне підприємство з виробництва сільськогосподарського техніки, яке називалось Червона зірка. В сучасній Україні воно раптом змінило назву на Ельворті. А все тому, що це підприємство насправді було засновано ще до революції британцями братами Ельворті.
Схожа історія була з іншим виробником сільськогосподарської техніки з міста Бердянськ. Пострадянське підприємство Бердянські жатки в 2010-х роках запустило нову лінійку сільськогосподарської техніки під назвою John Greaves. Як виявилося, так звали британського віце-консула в Бердянську (займав посаду з 1907 р. до 2021 р.). Він був засновником однієї з найбільших в Російській Імперії компаній з виробництва сільськогосподарської техніки. Підприємство працювало з 1883 по 1923 рр, після чого булло націоналізовано і перейменовано на Первомайський завод сільгоспмашин.
Також в кінці XIX століття в Лисичанську був заснований великий содовий завод, який існував і в радянські часи. Його засновником був бельгієць Ернест Сольве. Компанія Solvay існує досі. Це великий міжнародний холдинг, зі штаб-квартирою у Бельгії.
Варто зазначити, що іноземні інвестиції на українських землях часто були комплексними. Якщо ти інвестував в підприємство, яке потребувало енергії, то було потрібно купити ще вугільну шахту. Так діяли Сольве, Юз та інші. Свого часу Джон Юз викупив залізорудні родовища в Кривбасі, щоб мати якісну сировину замість бідних руд Донбасу.
Чому взагалі приходили іноземні інвестиції? В першій половині XIX століття Росія стимулювала імпорт готових товарів. Проте з часом вони перейшли до протекціоністської економічної політики і стимулювали інвестиції в створення нових промислових підприємств саме на території Імперії. Ближче до кінця XIX століття ця політика ще раз змінилася: уряд почав надавати переваги розвитку вже існуючих заводів. Хто першим заскочив у бізнес, той отримав найбільше переваг.
Великі підприємства стимулювали розвиток інших галузей. Наприклад, за європейськими інвесторами в промисловість Дніпра, підтягувався український та іноземний малий бізнес. Його представники пропонували свої послуги і дрібні товари. Але не варто забувати, що тоді швидкісний потяг, наприклад, з Брюсселя до Катеринославу йшов 64 години. Це свідчення того, що іноземці настільки довіряли цій екосистемі, що бельгійський дрібний бізнес був готовий іти за бельгійським великим бізнесом.
Власники і топ-менеджери іноземці цих великих підприємств настільки розвивали під себе середовище, що навіть будували католицькі костели. Найбільш вцілілий – в сучасному Кам’янському. Також збереглися залишки величного костелу в окупованому Єнакієвому біля метзаводу. За часи незалежної України цю будівлю повернули локальній католицькій громаді.
Будівництво культових споруд свідчить, що іноземці не просто інвестувати у виробництво, а потім виймали гроші через дивіденди. Вони розглядали наші міста як місце проживання та розвитку, будували промисловість, розвивали технології та соціум навколо заводів.
В ті часи навіть з’явився усталений термін, що на Донбасі була «вугільна лихоманка» — аналог «золотої лихоманки» на Клондайку в Північній Америці. Але сюди їхали не просто «временщики». Люди планували затриматися надовго. Наприклад, навіть у керівництві метзаводу був син Джона Юза, а акціонерами були члени його родини.
Змінювалося кілька поколінь людей. Колись вони були іноземцями, але з часом вкорінювалися, їх нащадки ставали громадянами Російської Імперії, отримували статуси купців тощо.
Джерела інформації
Дослідження іноземних інвестицій в територію сучасної України почалися ще до 1917 року. У тогочасній науковій думці були різні погляди: варто залучати іноземців чи ні, на яких умовах варто це робити. Різні групи аналітиків та економістів вели заочні дискусії через тогочасну пресу.
В радянські часи з’явилися нові дослідження, які також видозмінювалися. Перші системні праці зводилися до того, що іноземні інвестиції в промисловість Російської Імперії – це було погано. Тому що іноземці виводили гроші з країни. Хоча цифри підтверджують, що виводився мінімум через обмеження у царському законодавстві, яке стимулювало реінвестування.
Після Другої світової війни радянська наукова думка змінилася і почалось те, про що йшлося на початку матеріалу: пропаганда, що до приходу радянської влади нічого не було. А якщо і було, то воно було дуже погане.
Вже ніхто не згадував, що завдяки іноземцям була сформована база розвитку радянської металургії, вугільної промисловості, машинобудування та багатьох інших галузей.
І лише коли Україна отримала незалежність, з’явилися перші дослідження з більш-менш об’єктивним поглядом на цю сторінку історії.
Але є складність із першоджерелами інформації. Більшість документів знаходиться в архівах Санкт-Петербургу та Москви. Зараз їх взагалі нереально вивчити. Лише одиничні дослідники мали доступ до 2013 року.
Завдяки тому, що зник доступ до російських архівів, наші дослідники почали звертати увагу на документи, що є в країнах, звідки походили капітали. З’явилися люди, які їздять в іноземні архіви, читають, дивляться, досліджують дані, щоб зрозуміти, що мотивувало іноземців інвестувати сюди, як вони жили, що ввозили.
Наприклад, автор програми Реальна Історія Акім Галімов відвідав Уельс, де ознайомився з документами про Джона Юза.
Є люди, які колекціонують цінні папери бельгійських, французьких акціонерних товариств.
На території сучасної України є дуже мало оригіналів документів тих часів. Але на щастя, вони зберігалися не в окупованому Донецьку, а в Дніпрі та Харкові, тому що вони були губернськими центрами. Тому до них є доступ. І про розповідала історикиня Тетяна Водотика у першій серії циклу Мейканемо.Історія.
Приазов’я та Донбас. Туризм та пам’ятки
Телеграм-канал Журналу Метал — приєднуйтся!
FB-сторінка Журналу Метал — приєднуйтся!